«Не шкодую, що склалось інакше…»

Сокровенне

* * *

Скільки кіл бігла я стадіоном,

Щоб в собі силу волі зміцнити;

Скільки мусила я, наче з ломом,

Підніматись, себе не жаліти!

Не зловила я стільки ударів…

А життя оте – з таїнством чарів,

Промовляло: «Стерпи кілька літ».

… Я чекала, так довго чекала!

Все спішила, щоб миттю прийшло…

А тепер – ледь встигаю… Згадала,

Як колись я благала! Було…

Не шкодую, що склалось інакше,

Ніж хотіла тоді я, давно, –

Може, справді, ступала б і м’якше…

Слова

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли в душі вигрюкують ногами,
Коли вони так рвуться і спішать,
Щоб вистрибнути й жити між віками.

Страшні слова, коли в душі кричать,
І хочеться аж вити вовком вгору…
Коли всі струни у душі дрижать,
Як зламаний годинник, що в коморі.

Страшні слова, та вкотре повторивсь,
Крихкі слова, що хтось казав колись там…
І вже летиш – неначе під укіс,
І рветься голос зраненим намистом!

Бува, на чистім аркуші ведеш
Тоненьким, спраглим пензликом гуаші;
А слово, мов хистким містком ступнеш,
Несе в собі добро чи зло – від вдачі.

Як той малюк, що робить перший крок,
Ступає слово в чарівних обновах;
Щоб не зламалось, сонячним було,
У сутності несло багатство мови!

А скільки ж слів тримає цілий світ?
Витворює життя таке із нами!
І як слова у мандрах стільки літ
Всміхаються тернистими шляхами?!

Вони міняють ДНК, буття,

І відкривають всесвіт, наче браму;
Формують в серці перші почуття,
Які не завжди висловиш словами.

Ти  
В твоїх очах – безмежна теплота,
І погляд твій зігріє сонця дужче;
Весна в серцях – розквітла, молода, –
Печаль і сум пройшли давно вже, друже!
Коли куйовдить це волосся вітер,
Здається, поруч – вся земна краса;
З тобою сни дивлюся – про усе на світі,
Коли тебе я бачу – всміхаюсь небесам.
Ти – янгол мій, що взимку зігріває,
Ти – мов промінчик, що ніколи не згасає;
В душі моїй живеш і променієш!
А чи моє кохання зберегти зумієш?

Тільки ж надто самотньо було б!

Кароліна ЕКАРОЛЛО,

м. Чернігів